Понеділок, 11 вересня 2017 15:21

Недоторканність по-українські

«Ми скасуємо депутатську недоторканність!» - такий слоган чути від політичних партій, під час кожної передвиборчої кампанії, протягом 17 років. Вже 17 років народні обранці забувають про свої зобов’язання перед виборцями на наступний день після оголошення результатів.

За цей час ми пережили 2 революції, втратили значну частину своєї території, захищаємо східні кордони нашої держави, але так і не спромоглись змусити Верховну Раду втілити в життя найпоширенішу, серед обіцянок.

Не дивно, що у парламенті VIII скликання не залишилось жодної політичної сили, що не передбачала б у своїй політичній програмі скасування такого інституту як депутатська недоторканність. Навіть більше, в преамбулі коаліційної угоди, яку підписали лідери 5-ох ключових фракцій у Верховній Раді, чітко зазначено «…ми будемо керуватися у своїй діяльності виключно правом, скасуємо депутатську недоторканність та будемо нести повну відповідальність за свої дії перед Українським народом».

Чому депутати не хочуть позбуватись цього права? Як недоторканність взагалі виникла та в яких формах існує в цивілізованому світі? Зрештою, що пророкує Україні позбавлення чиновника такого привілею?

Історія:

Ще у Стародавньому Римі особи народного трибуна, що обирались з числа плебеїв на загальних зборах, вважались недоторканними. Однак, вперше принцип недоторканності був законодавчо закріплений актом англійського парламенту – Біллем про права у 1689 році. Він передбачав уникнення відповідальності за будь-які виступи члена палати в парламенті.

Історичні витоки недоторканності також стосуються дипломатичної діяльності, зокрема, парламентерів – переговірників між сторонами, що воюють. Держави гарантували одне одному недоторканність дипломатів, на яких покладали надії залагодити конфлікт шляхом переговорів.

Однак, з часом в деяких європейських країнах інститут недоторканності був значно розширений, що було пов’язано із намаганням захистити парламентарів від переслідувань. Так виникли Вестмінстерська та Французька модель недоторканності.

В чому різниця?

Вестмінстерська модель недоторканності передбачає класичну британську модель захисту парламентаря, що була закріплена у Біллі про права. В країнах, де послуговуються цієї моделлю, член парламенту не несе відповідальності за свою діяльність під час виконання своїх службових обов’язків: виступи, голосування, заяви тощо. Однак, як тільки чиновник опиняється за стінами парламенту, то одразу набуває того ж ступеня відповідальності за свої дії, що і будь-який пересічний громадянин – це так званий індемнітет.

За Французькою моделлю, чиновник користується імунітетом, тобто позбавляється будь-якої відповідальності за будь-які порушення, незалежно від того чи виконує він безпосередньо свої службові функції, чи здійснює правопорушення як приватна особа. До речі, згідно із даними наукового дослідження Інституту законодавства Верховної Ради України, у результаті вивчення 64 конституцій держав світу встановлено, що в переважній більшості з них послуговуються саме цієї моделлю недоторканності.

Як в Україні?

Згідно із ст. 80 Конституції України, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп, а також, не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані – тобто, фактично, користуються імунітетом від кримінального переслідування. В липні цього року ми стали свідками чергового політичного театру, де головних акторів намагались позбавити недоторканності, а одного з них, навіть змогли заарештувати. Але ж нам вже 17 років обіцяють, що усі 450 народних обранців нестимуть відповідальність, як і будь-який українець.

Чому не скасовуємо?

У 2000 році відбувся всеукраїнський референдум, за результатами якого 89% громадян України висловились «за» зняття депутатської недоторканності. Що робить український політикум? Стверджує, що результати референдуму носять консультативний характер. У 2005 році Конституційний суд своїм рішенням визнає результати референдуму обов’язковими до виконання, але Верховна Рада протягом наступних 12 років так і не знаходить в собі сили виконати волю народу. І на це є свої причини.

Не секрет, що в українському парламенті більше бізнесменів, аніж, власне, парламентарів. У вищому законодавчому органі переважають «рішали», які не звикли нести відповідальність за свої дії. Скажімо, є депутат Лозовий, який не може пояснити звідки у нього хрест-енколпіон зі святими мощами 13 століття. Так йому і не потрібно цього пояснювати, адже засудити радикала все рівно не зможуть без дозволу на це його колег по парламенту. А для чого, скажімо, його колезі, Євгену Дейдею давати такий дозвіл? Якщо в самого пана Дейдея в декларації зазначено майно вартістю понад 3,5 мільйона гривень, а пояснення щодо того, звідки взялись кошти, не витримують жодної критики. Зрештою, для чого голові регламентного комітету Павлу Пинзеннику позбавляти однопартійця Дейдея імунітету? Можливо, у самого Пинзенника поки що немає причин бути заарештованим, але ж це лише «поки що». Таким чином і виникає кругова порука у парламенті, і саме тому, за ці 17 років, незважаючи на численні обіцянки та заклики, народні обранці так і не скасували депутатську недоторканність.

У липні 2017-го, у Верховній Раді, було зареєстровано законопроект № 6773 про скасування депутатської недоторканності та внесення відповідних змін до Конституції. Чи буде ця епопея завершальною, або ж знову виявиться початком нового сезону невиправданих обіцянок та спекуляцій? Хто готовий вже сьогодні проголосувати «за» зняття депутатської недоторканності? І, що робити нам із Вами для того, щоб 17-ти річна казка втілилась у життя? Про все це ми розповідаємо вже у наступному випуску спецпроекту «Недоторканність по-українські».

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається

Партнери