Понеділок, 23 жовтня 2017 10:28

КРИЗА ОПОЗИЦІЇ В УКРАЇНІ

Протести під Верховною Радою, які почалися 17-го жовтня цього року, обіцяли стати бенефісом грузинського реформатора і так званих опозиційних сил, об’єднаних під гучними гаслами «Великої Політичної Реформи». Організатори акції не соромилися загравати і з більш серйозними політичними термінами, як то «відставка президента», «революція» та навіть «новий Майдан».

Реальність у вигляді пенсіонерів під прапорами «Батьківщини», оголошень про набір людей розміщених в Інтернеті, та явки трьох тисяч протестувальників замість обіцяних тридцяти - продемонструвала наявний стан кризи опозиції в Україні. Чому ж використавши всі поверхневі ритуали та протестні методи, лідери опозиції не змогли отримати будь-якої підтримки від суспільства? Вочевидь, що найбільш суттєвими є наступні три фактори:

Протестні вимоги

Перш за все, треба визнати, що вимоги визначені організаторами як основні (тобто зміни виборчого законодавства, зняття депутатської недоторканості, створення Антикорупційного суду), однозначно, не є консолідуючими або революційними. В них не йдеться про перезавантаження влади або перевибори. Фактично вони співзвучні з тим, що влада в особі Президента озвучувала раніше або планувала робити в майбутньому.

Тобто можна сказати, що основні вимоги опозиції та мета акції не зовсім резонують з запитами суспільства, і скоріше стосуються інтересів певних політичних сил. Які з їхньою допомогою планували запустити процеси парламентської кризи та посилити свої позиції.

Обличчя опозиції

Можна з впевненістю констатувати, що кредит довіри нинішніх опозиційних лідерів вичерпався ще рік-півтора тому. Найрезонанснішою подією протестних акцій можна визнати спроби позафракційного народного депутата Парасюка, фізично вплинути на керівника УДО пана Галетея. З таким рівнем витівок, бійками та димовими шашками у Верховній Раді, як нині, опозиція приречена посилювати позиції влади.

Більшість лідерів Революції Гідності та борців з корупцією були самодескредитовані, в тому числі за допомогою нинішньої влади. Тому в суспільстві штучно створюється уява безальтернативності та відсутності реальної опозиції, що однозначно посилює сили Президента та правлячого класу загалом. Тим самим нівелюючи можливий протестний потенціал.

Щодо головного ініціатора – Міхеіла Саакашвілі, тут можна вкотре відзначити його залежність та несамостійність у якості політичної фігури. Який вимушений був виступати відповідно до загальних вимог політичної акції, а врешті-решт залишився один за нечисленної підтримки депутатів з партії Самопоміч. З надією на раптову радикалізацію протестних акцій.

Партійні прапори

Рішення провести акції під партійними прапорами зіграло явно не на руку організаторам. Довіра до політичних сил в Україні є мінімальною. Сили які фактично продали всі надбання Революції Гідності олігархам, можуть зібрати народ під своїми стягами переважно за гроші, що і було підтверджено нашими журналістами.

Відмовившись розширити список вимог до влади, організатори «відсікли» від участі у акції багацько громадських обיєднань з їх ініціативами. А значить і мета протестів від початку була більш прагматичною та політичною, аніж тією, що випливала з декларативних заяв того ж Мустафи Найєма, до речи, депутата від партії «Блок Петра Порошенка».

Як висновок, слід зазначити, щона відміну від свого невдахи-попередника, пан Порошенко діє набагато хитріше, намагаючись, шляхом перехвату ініціативи, використати будь-яку ситуацію на свою користь. Що в свою чергу зменшує передумови для реальних змін та наближає Україну до сусідів з колишнього СРСР, із їхньою декоративною опозицією та безальтернативною владою.

Олексій Нікітін

16 коментарі

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається

Партнери